Не заростуть стежки до Кобзаря

Деталі
Перегляди: 617

231765642

Не заростуть стежки до Кобзаря

Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем'я люте,

В остатню, тяжкуюминуту

За неї Господа моліть…

Т. Г. Шевченко

     11 березня 2016 року за ініціативи факультету української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка делегація НПУ імені М.П.Драгоманова у складі студентів із різних факультетів, заступників декана факультету української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка доцента кафедри української мови Гаврилюк О. Р. та доцента кафедри української літератури Ліпницької І.М., директора Центру культури та мистецтв НПУ імені М.П.Драгоманова, професора кафедри української літератури Савченко І.В. та голови первинної профспілкової організації студентів Цибіна С.Г. відвідала священне для кожного українця місце, духовний осередок України – місто Канів.

   

Від раннього ранку до вечора всі були сповнені неабиякими емоціями, особливо ті, хто вперше побував у Каневі. Трапляється інколи так, що очікування залишаються нездійсненними, проте не в цьому випадку. Один погляд на діда Дніпро із Тарасової гори – і повітря стрягло у горлі, а очі просто-таки губилися в нескінченній гладіні води і неба.

     По дорозі до Канева наша делегація зупинилася біля памятника видатному українському політичному та громадському діячеві В’ячеславові Чорноволу, аби віддати йому належну шану. Студенти поклали до памятника квіти та вінок на знак відданості людині, що боролася за Україну до останнього.

     Наступна зупинка – місто, що забрало наші серця – Канів. Там кожен залишив частинку себе і наповнив душу приємними спогадами, емоціями та невимовною гармонією і спокоєм.

     Спершу перед нами постало випробування – підкорити могутню Тарасову гору. Але, незважаючи на відстань та висоту, жоден із членів делегації не втомився. Близько 400 сходинок здалися лише легенькою розминкою, а не марафонським підкоренням. Мабуть, якась незвідана магічна сила наповнює гору, де покоїться Тарас Григорович Шевченко. І ця сила передається кожному, хто йде Тарасовими стежками.

Канівські гори зачарували   Шевченка, коли влітку 1859 він плив вниз по Дніпру у с. Прохорівку на Михайлову гору до свого приятеля, вченого М.Максимовича. Саме про них він писав троюрідному брату Варфоломію: „...мені і вдень і вночі сниться ота благодать над Дніпром...”. Так само зачарували вони й учасників цієї екскурсії.

     Після сходження на Тарасову гору на делегатів очікували екскурсоводи. Розпочалося все розповіддю з історії створення сучасного памятника, який ми всі звикли бачили на фото. Потім члени делегації прослухали аудіозапис пісні «Заповіт», вшанували квітами память видатного Кобзаря, оглянули реставрований музей та світлицю.

     Під час екскурсії було відкрито багато цікавих та невідомих фактів про Тараса Шевченка. Вразила своєю величчю і розкішними вітражами головна зала в Національному музеї Кобзаря. Перлина колекції – оригінальні графічні твори Т.Шевченка, прижиттєві видання його поезій, меморіальні речі, пов’язані з похованням Т.Шевченка в Петербурзі та перепохованням його в Україні: листочки з металевого вінка, покладеного на могилу поета в Петербурзі, червона китайка, якою покривали домовину під час перевезення в Україну, металеве кільце від воза, на якому везли домовину, віньєтка з кришки домовини, рушник, стрічки та хустки з похорону Шевченка в Каневі. Надзвичайно цінними є речі, що зафіксували образ Тарасової гори і могили поета на різних етапах української історії.

     Нестримний потік емоцій та вражень можна продовжувати, доки не буде написана ціла епопея. Проте, як ви знаєте, варто один раз побачити, ніж кілька разів почути чи прочитати. Тож приїжджайте до Канева, не дозвольте зарости стежці до Кобзаря, залишайте там свої серця та частку своєї безмежної любові до України! А ми щиро вдячні тим, хто долучився до організації поїздки!

На завершення пропонуємо вашій увазі поезії студентів факультету української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка, присвячені Тарасові Григоровичу.

Місяць срібнобрилийвирина з комори,

Сном медовострунним землю ніч вкрива…

Лихо браму темну відчиняПандори,

На устах Вкраїни лиш твої слова.

Сон імлистим сяйвом огорне поснулих,

Їх в своїх обіймах змилує Морфей…

Свічка-тінь до танцю зве думки-зозулі,

Я пишу до тебе, волі корифей.

Лист в минуле… Знаю, вигадка абсурдна!

На листі адреса: «Канівська гора».

Я зімкну повіки… Третій відділ, судді,

Школа виживання, назва – Кос-Арал.

Скільки ж горя з чаші вилилось на тебе,

Слава й лихо поруч   на твоїх плечах…

Дід Дніпро нуртує маєстатом гребель,

Твоїм словом хвилі тне гостріш меча.

З кріпака у франти, у столичні денді, –

І раптовий хижий, пазуристий суд.

Та ожив твій голос в пісні Перебенді,

Не змілів ти серцем серед всіх іуд.

Доля згартувала твій характер болем,

Пеклом проводжала по Землі убрід,

Підкидала вітром з перекотиполем,

Та в скрижалях часу карбувала слід.

Слідом цим і досі лине вся Вкраїна,

На дереворитах тче твоє імя.

Горда, що скувала з міці й волі сина,

Дух чий не зламала рабства течія.

Полумям жагучим та червленокрилим

З попелу століття воскресаєш знов.

Зійдеш з круч жилавих по крислатих схилах,

Поглядом освітиш куполи церков…

Злинь до нас, Тарасе, подихом світання,

Принеси в долонях нам надії дар.

Сонцю на цілунки я підставлю рамя,

Серцю найдорожчий пригорну «Кобзар»

(Юлія Кириленко, студентка ІV курсу)

Я горда тим, що звуся українка,

Що народилася в прекрасній стороні.

І віщеє Шевченка слово дзвінке

Не раз у сні вчувалося мені.

Поет, художник, захисник народу.

Його вивчає вчений і школяр.

І навіки – від роду і до роду

В своїх руках тримає він ,, Кобзар ’’.

Якби він знав сучасну Україну –

Був би щасливий, що вона жива,

І саме та – висока і нетлінна,

Як сонце в небі, як в полях жнива.

Десь його думи, його люте горе

Впереміш зі сльозами обнялись,
Летіли степом і минали поле…
Полинувши до неба, а не вниз.

Він – Революція. Стражденна Божа сила ,
що віршами торкала небеса.
Я впевнена, єдине, що скорилось

Пред ним вже вільним. То була краса.

Живильна сила роду і народу
Не грілася в тюремних кайданах.
Вона собі вимолювала воду

Із сліз Господніх, у його очах.

Він так хотів побачить Україну

Незримо вільну. Вічну, молоду,
де пан не п’є із крові люду вина,
де вишня спіє в батьковім саду.

Де сяє сонце, де рояться оси,
І він там йде – старий чи молодий.
І вірші він згортає, як покоси.
І віршами засаджує сади.

Він у Олійника – жнивар. Нужденне поле
Йому пророкував і сам народ,
Але ота стерня ноги не коле,
Коли Ти сходиш на пророчий ешафот.

Шевченко став, напевно, трохи іншим.
Співцем Майдану… З поклику душі,
Коли Сергій читав його там вірші,
Поклони били навіть спориші.

Мені Шевченко, коли можна, брат,
Хай не по крові, але маю щастя
Сказати чесно, що мій Батько рад,
Коли таке братерство десь удасться.

Знов Його слово через призму вік,
Усі Його малюнки, наче фото.
Як кажуть в нас: «Великий Чоловік»,
І місія Його й свята робота.

Хай пише знов перо у молодих,
Хай стане Його доля сяйвом Слова…
Нехай говорить, бо й Дніпро затих,
І зерном заколосилась полова….   (Ганна Кінаш, студентка ІІ курсу)

Кириленко Юлія, студентка ІV курсу

факультету української філології

та літературної творчості імені Андрія Малишка

231762269231762477231762683231762835231763695231764779231765255231765363231815466231815668231815711231815726231815740231815778231815810231815815231815995